Присвячується світлій
пам’яті професора Курта Маркворта Проф.Курт
Маркворт (1934-2006)
З
лекцій, прочитаних професором Куртом Марквортом під час його відвідин України у
липні 1998 року і присвячених темі влади Святого Письма у церкві, ролі традицій,
символів віри та віросповідань.
ЧАСТИНА ПЕРША.
Насамперед, я хочу подякувати вам за те, що ви запросили
мене ще раз в Україну. Цього разу я хотів би поговорити з вами на дуже важливі,
основні теми християнської віри, торкнутися самої основи нашої віри. Тож тема
нашої розмови буде така: ”Основи віри”.
Ми також торкнемося таких речей, як передання, розум, досвід і
взаємозв’язок між ними. Саме тут, у
цих взаємовідносинах, приховані складні проблеми нашого сьогодення, в т.ч.
екуменічні проблеми. І всі вони
торкаються основ тих головних питань, які ми збираємось обговорювати. Дуже важливою річчю є обговорення
питання взаємовідносин між Писанням і переданням. Що це, власне, таке? Намалюємо певну
схему, що зображує християнську віру, християнське вчення у вигляді споруди,
верхівкою якої є Нікейський символ віри, десь посередині знаходитиметься період
Реформації, а підвалина, основа її та, на котрій наголошує саме Святе Письмо в
Еф.2:20 (”...Збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам
Ісус Христос...).
Отож, основою Церкви є апостоли і пророки, а наріжним каменем її є Сам
Христос – наш Господь. Таким чином, маємо ”храм” християнської істини,
християнської віри. Його верхівка –
глибинні тайни цієї віри, тайни Святої Трійці, втілення Господа в Ісусі
Христі. В історії ранньої церкви
точилися суперечки саме щодо цих глибинних істин. Адже першою великою єрессю було
аріанство, яке заперечувало те, що Ісус Христос є дійсно Богом,
Бого-Чоловіком. Саме Нікейський
собор 325 року підняв на належний рівень Святу Трійцю і божественність Христа,
хоч це і не вирішило всіх проблем церкви відразу. Згодом Халкедонський собор[1]
відкинув помилки, в результаті яких ”плутали” дві природи Христа – божественну і
людську, розділяли їх чи змішували. Халкедонський собор належним чином вирішив
це питання, так що його рішень церква дотримується і нині. Ще одна велика церковна суперечка сягає часів Реформації 16 сторіччя (1525
- 1520 Авгзбурзьке віросповідання).
Про що тут йдеться? Про діло
Ісуса Христа щодо нашого спасіння і як воно передається нам. А саме – ми отримуємо це не через власні
заслуги, а тільки через Його благодать – як безкоштовний дарунок. І лише Його заслуги тут вартують, а не
наші. Всі добрі діла виходять
звідси, а не йдуть до цього. Спершу
необхідно мати спасіння, подароване Христом, а потім – з’являються добрі діла і
все інше. Ми, власне, вже
поблагословенні Христом, в тому числі і добрими ділами. Найкращі гімни, написані у Західній
церкві, сягають саме цих часів, часів віросповідання спасіння. А як нині?
Нині точаться великі суперечки щодо екуменічного руху і всередині
нього. І ці суперечки теж
торкаються основ віри: Чи можливо взагалі пізнати істину? Звідки нам відомо, хто правий, а хто –
ні? Як можна доказати істину шляхом
богословських переконань? Чому
взагалі ми приймаємо Слово Боже у Святому Письмі як Слово Боже? Хто доказав, що воно є, власне, таким, а
не якимись давніми легендами? Який
взаємозв’язок між переданнями церкви і давніми оповідями, як такими? Яке розуміння їх вірне, а яке
хибне? Впродовж останніх двох сторіч точилося багато суперечок
довкола цих питань. Більшість
протестантських богословів заперечують той факт, що божественне натхнення
стосується усього Свято Письма, або, що Письмо взагалі є натхненним. Нинішні постмодерністи кажуть, що такого
поняття, як ”істина” взагалі не існує.
Тобто усі скрізь розповідають якісь байки, не більше, але об’єктивної
істини немає. Це значною мірою ”отруює” атмосферу екуменічних дискусій. Але, якщо немає переконання, що істину
можна знайти, тоді який смисл говорити про це? На думку спадають слова англійського письменника
Честертона, котрий з лона Англіканської церкви перейшов до
Римо-Католицької. Так ось, він
якось змалював хресний хід, під час якого, як відомо, віруючі несуть багато
всякої всячини, в тому числі хоругви, ікони, Писання. Письменник звертає увагу на те, що ми,
лютерани, вибираємо з цього ”хресного ходу” тільки одну річ – Святе Писання,
відкидаючи все інше – молитви до святих, святі ікони і т.д. і запитує нас: Чому
ви так робите? На перший погляд це
питання видається переконливим і потребує серйозної відповіді. То ж чому ми віримо, що саме Писання є кінцевим
авторитетом для Церкви? Саме
Писання, а не якісь інші ”авторитети”, які так чи інакше торкаються історії
церкви? Але чому і цих інших немає
того ж авторитету, який є у Святого Письма? Тут ми стоїмо перед необхідністю
визначення того, в якому смислі Святе Письмо стоїть над переданнями і іншими
речами. Тут слід ще раз нагадати,
що основою Церкви є сам Ісус Христос, розіп’ятий і воскреслий Бого-Чоловік. Адже Св.Павло пише у Першому посланні до
коринтян: ”...Бо я надумавсь нічого між вами не знати, крім Ісуса Христа, і Того
розп'ятого...” (1Кор.2:2). Звичайно
ж, також і воскреслого. Ці слова видаються такими простими, але яка в них
глибина! Це означає, що вся наша
віра, вся ”споруда” християнської істини стоїть тільки на Ісусі Христі, а не на
якійсь людській філософії.
ЧАСТИНА ДРУГА У моїй бібліотеці є книга православного богослова, що
має назву ”Основне богослів’я”. Що
таке ”основне богослів’я”?
Деякі богослови звертаються тут до апологетики[2]. Вони зазначають, що спершу слід доказати
певним філософським шляхом загальну істину християнства, а вже потім з цього
випливатимуть усі ”богословські деталі”.
Ні, панове! Будувати
християнські істини на людській філософії – це те саме, що зводити храм на
болоті. Це неможливо. Нам потрібно зводити храм на скелі. А єдиною скелею, яка здатна тримати цю
споруду, є вічна скеля – Ісус
Христос. Всі людські філософії
змінюються з часом. Так само і з
фізикою. Нинішня фізика виглядає
зовсім не так, як 100 чи 200 років тому.
І ви побачите, що ще через 100 років, люди кепкуватимуть з сьогоднішньої
нашої фізики, кажучи: ”Якими наївними людьми вони були!” Тож, на другорядних речах не можна зводити те, що є
незмінним. У мене з собою є книга
написана латиною, що присвячена Хейдельберзьким диспутам Лютера. Я завчасно потурбувався про те, що слід
бути готовим також до ваших запитань.
Дозвольте мені зачитати вам зміст 19-ї і 20-ї тез цього документу. У тезі 19-ій говориться: ”Той, хто
дивиться на невидимі діла Божі через ті речі, що були створені, не гідний
називатись богословом”. Св. Павло в перших двох розділах Послання до Римлян
зазначає, що через спостерігання за
цим світом вже можна зробити
висновок про те, що існує Божественний Творець усього. Вже у цьому нашому світі ми бачимо
величезну кількість складної інформації, розуміючи, що сама по собі вона не
утворилася. Інформація сама себе не
створює. Тож повинен десь бути
творчий розум, який створив всю цю інформацію, ”запрограмував”, так би мовити,
наш світ. Це загальновідома істина,
яку знають також філософи. Але тут
ми ще не бачимо віри. Тому той, хто
займається доказом подібних речей, ще не може називатись богословом. Скрізь, де мені доводиться бувати, я
розповідаю про вашу чудову нову Українську Конституцію, в котрій є такі гарні
слова: ”... усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю,
попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями”[3]. Я ніде в світі більше не зустрічав
подібних слів, котрі були б записані у Конституції країни! Це приклад для всіх
інших, хто переймається подібними речами. Дуже важливо визнавати, що наша
свобода, основа всього знаходиться у Творцеві. Якщо припускати, що наша людська свобода
випливає лише з уряду, то уряд з легкістю може позбавити нас того, що він дає
нам. Але людську гідність слід
розміщати у тому, що є незмінним і вічним. Загалом, це все ще є філософією. Все це ще не має в собі віри, як такої,
хоч воно і має величезне культурне і суспільне значення. Погляньмо далі, на тезу 20-у: ”Але той гідний називатися
богословом, хто видимі, ”нижні” діла Божі розуміє, як такі, що розглянуті через
страждання і віру”. Здається, це
звучить ще загадковіше від попередньої тези. Тут Лютер має на увазі, що Мойсей
якось хотів побачити Бога, але Бог відповів Мойсеєві: ” Нікому це не дано, але Я
покажу тобі Свою славу”. Бог
поставив Мойсея на скелі, так, що коли Він проходив, то Мойсей бачив лише
”нижню” частину Божої слави.[4]
Тобто тут йдеться про те, що Бог нам милостиво об’являє, показує, а людська
філософія, світ – зневажають.
Богослів’я ж, навпаки, подивовується цим. Що таке тут ”видиме” і ”невидиме”. Філософія зневажає усе видиме,
захоплюючись лиш абстрактними речами.
Такі видимі, конкретні речі, як Дитя у Вифлиємі, чи розіп’ятий на Голгофі
Христос, вони з насмішкою відкидають, як таке, що виглядає ”надто низько”,
непривабливо, сповнене страждань. І
саме цим подивовується віра!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ Що ми маємо нині?
Дещицю води під час Хрищення, і вино у Причасті, а ще – відпущення гріхів, – певні речі, які
один грішник говорить іншим грішникам.
Філософії це, звісна річ, не дуже подобається, бо усе це не надто імпонує
людському розуму. Як якась там вода
може допомогти немовляті, а вино – провині!? Але саме віра покладається на ці речі, і
не через якісь особисті припущення, а тому, що про них говорить сам Бог у Своєму
Слові. Богослів’я цілковито відрізняється від філософії. Богослів’я і віра стоять безпосередньо
на фундаменті вчення апостолів і пророків.
Ми стоїмо на тому, що дав нам Христос, – видимих, ”нижніх” речах
Бога. І нам не потрібно ширяти в
небесах у пошуках чогось іншого, – ”кращого”, ”вищого”. Саме це ”низьке”, власне, є основами
богослів’я, самим богослів’ям Христа, яке нині має надзвичайно велике екуменічне
значення. До речі, цікавий факт – краща книга про Лютерове
богослів’я Христа написана римо-католицьким священиком близько трьох років тому. Це дуже глибока праця, яка заслуговує
уваги. Тож, нарешті, тепер ми можемо задати питання: Як
богослів’я відноситься до передання?
При цьому, ми дотримуємося принципу «SoloScriptura» – тільки Писання. Від чого ми відгороджуємося? В першу чергу, від так званого передання, що складає
конкуренцію самому Писанню. Дуже
важливим є зауваження щодо того, що наше віросповідання налаштоване не проти
передання, як такого, а саме проти того, яке є лише ”так званим переданням”,
котре робить закиди самому Писанню, що воно містить божественні істини за
рахунок написаного Євангелія. Є
добре передання, але є також і неправдиве.
У Біблії слово ”передання” ( по-грецькому ”парадідомі” –
передавати, вручати) не має негативного значення. Подивимось на нього у 1Кор.11:23: ”Бо прийняв я від Господа, що й вам
передав...” і 1Кор.15:3:, ”Бо я
передав вам найперше, що й прийняв...”. Тут ми бачимо приклад застосування слова
”передання” – ”передав те, що отримав”.
І воно відображає щонайкращий смисл, бо йдеться про утримання того, що
”передане” не від людей, а від самого Бога. В Посланні до галатів Св.Павло пише, що
він є апостолом не від людей, а від Ісуса Христа,[5]
уповноважений самим Бого-Чоловіком Ісусом Христом! Саме те, що Св.Павло отримав від Ісуса
Христа, – він передає нам, наголошуючи, що нам слід цьому довірятися. Св.Петро говорить, що давні пророки
шукали те, про що промовляв в них Дух Христа.[6]Тож коли я говорю, що це є згідно Христа, то, це,
властиво, не є всупереч Писанню, а саме відповідно до нього. Писання, власне, висвітлює авторитет
Ісуса Христа. І через те той, хто
чинить опір Писанню – чинить опір авторитету Ісуса Христа, котрому ми служимо,
бо Він дав нам Своє Святе Слово.
Тож ніхто не може стверджувати про екуменічну значимість якоїсь заяви,
якщо вона не ґрунтується на Письмі.
Своєю заявою ”SoloScriptura” ми хочемо, таким чином, захистити у Церкві авторитет
самого Христа, а не щось інше.
Лютер наголошував: ”Ми не знаємо про Бога нічого, окрім
того, що об’явив нам Христос, і в Біблії всюди говориться саме про Христа”. Це
дуже важливо – читати Біблію очима, що бачать Христа, і тоді ми розумітимемо
Боже Слово, як слід.
Єпископ римський наголошує, що сказане ним є також
істиною, тож усім потрібно погоджуватись з Римом. Впродовж сторіч це і було тим, що
”об’єднувало” Західну церкву.
Однак, цей фундамент вже зруйнувався зсередини сам. І це сталося ще за сто років до Лютера,
коли існувало поділення, – якось було спершу два, а потім три папи. Собор у Констанці[7]
”переконав” одного з пап піти ”у відставку”, і затвердив іншого –
четвертого. Тож хто з них –
справжній? Цього не знає
ніхто. Ім’я нинішнього папи[8]
має також і символічне значення, бо вважається, що Петро – це Рим, Павло –
протестантизм, Іван – православ’я.
Під Петром папа хоче об’єднати і ”Івана” і ”Павла”. Як ми вже згадували, на Заході папський
принцип зазнав краху ще до Лютера.
А Лютер збагнув, що істину неможливо збагнути через призму якихось
церковних ієрархій, зовнішніх запроваджень. Жодне з них не може гарантувати
наявність істини і правдивої єдності церкви. Подивімося, що говориться про Церкву в статті 7-ій
”Авгсбурзького віросповідання”:
”...Одна свята Християнська Церква буде і залишатиметься повіки-віків. Це –
зібрання усіх віруючих, серед яких Євангеліє проповідується і його чистоті і
Святі Таїнства здійснюються відповідно до Євангелія”. Отож, де є правдиве Євангеліє, там є церква
Христова. Потрібно оцінювати церкву
відповідно до Євангелія, а не Євангеліє відповідно до церкви. Що таке церква, ми можемо дізнатись з
самого Євангелія. Нинішній екуменічний рух робить навпаки. Він вважає, що йому вже відомо, що таке
церква, і тепер, власне, можна вирішити, що ж таке Євангеліє. Він вважає Євангелієм саме те, з чим
буде погоджуватись уся церковна
бюрократія. І що ж тоді ми
отримаємо, коли потрібно дійти згоди усіх цих бюрократій?
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА Питання, які дискутуються у церкві, неможливо вирішувати
якось узагальнено, бо при цьому йдеться не про що-небудь, а саме про
істину. Такі речі не вирішуються
простим підрахунком голосів ”за” і ”проти”. Потрібно показати істину на основі
Євангелія, йти від ”основ”. Бо
тільки на це можна покладатися і тільки це може бути мірилом оцінки іншого. Це означає, що жодна церковна ієрархія
не може посісти місце, котре належить лише Христу і Євангелію. Нинішні дискусії, які розгортаються в
екуменічному русі, так чи інакше торкаються питання ”апостольської
спадкоємності”. Ідея щодо цього
така: апостоли висвятили інших, ті ще інших і так далі – це сягає аж наших
часів. Відповідно до цього підходу,
справжніми священиками, єпископами є тільки ті, хто прийняв саме це ”спадкоємне”
рукопокладення, єдиною ниткою зв’язане з апостолами. Особливо відчайдушно це відстоює
Англіканська Церква, визнаючи, водночас, відсутність належної спадкоємності у
ній самій. Нещодавно була підписана
спільна декларація Англіканських та Лютеранських Церков Північної Європи у м.Порво[9],
у якій йдеться про об’єднання саме на основі ”апостольської спадкоємності”. Учасники декларації прагнуть під стягом
”апостольської спадкоємності” об’єднати церкви по всьому світу. В Америці з
цього нічого не вийшло. Дещо
просунулися щодо цього ліберальні церкви, але й вони спинились на
півдорозі.
Порвоська декларація стверджує, однак, що вона не може давати жодних
гарантій щодо істини, слугуючи лише ”знаком” чи то ”стягом” майбутнього
екуменічного об’єднання.
Загалом, як відомо, навіть Англіканська церква нічого не
змогла зробити щоби зарадити висвяченню жінок, маючи своїх, так би мовити,
”спадкоємних” єпископів. Чи це їй
якось допомогло у боротьбі з лібералізмом? Анітрохи! Або, візьмімо, Шведську Церкву – тут
взагалі важко вести мову про те, які єресі закралися у неї, бо, власне, немає
єресей, яких би не можна було відшукати у ній. Отож і там жодним чином не допомогла
”апостольська спадкоємність”.
Тож наявність самого церковного єпископства у тій чи
іншій формі ще не дає ніяких гарантій щодо правдивості церкви. Єдиною гарантією, яку визнає віра, є гарантія Слова і
Таїнства. Господь сказав, що Його
вівці чують тільки Його голос і на голос чужинця не відкликаються.[10]
Те ж саме і щодо єдності... Єдиним
гарантом тут може слугувати Євангеліє і Таїнства – тільки це. Бо тільки на це покладається віра. Давні списки єпископів, які дійшли до наших днів, не є
списками, в яких відображено хто кого висвятив, а лише – хто за ким йшов у тому
чи іншому конкретному місці. Тож у
Римі, наприклад, після Св.Петра був Климентій, якого не висвячував сам Св.Петро, який на той час вже не
жив. Ніхто не знає, хто висвятив
Климентія. Та й, зрештою, в ті
часи, це не було так важливо.
Потім, з’явилися ще одні списки, в яких вказувалось, хто
кого висвячував. Вважалось навіть,
що ”невірно” висвячений священик не має права здійснювати Таїнства, бо таке
Таїнство буде недійсним! Як, отож,
я нині можу знати з певністю, що священик, який мене охрищував, чи пропонував
мені Причастя, є вірно рукопокладеним?
Можливо хтось у цьому ланцюгові рукопокладень десь років з 500 тому, був
рукопокладений ”невірно”? Тоді все
летить шкереберть. Наша віра не
може покладатися на усі ці сумнівні речі, так само як на правила юрисдикції і
якісь зовнішні форми, які, ще, певною мірою торкаються порядку у церкві, але не
мають ніякого застосування щодо покладання на них нашої віри.
ЧАСТИНА П’ЯТА Отож, які якості повинно мати Святе Писання, щоб бути
основою віри? По-перше, воно повинно бути самодостатнім. Чи можна за допомогою Св.Писання доказати, що
воно є достатнім для доказу усіх істин, на яких ґрунтується віра, і що при цьому
не потрібно більше жодних інших доказів?
Євангеліст Іван говорить, що це ”написано”, маючи на
увазі Писання. Св.Августин у суперечці з єретиком, який
вказував на ”ненаписане” зазначав, що, звісно, є і ”ненаписане”, але оскільки
воно є саме ”ненаписаним”, то хто ти, щоб говорити про це, бо це не під силу
нікому, ні мені, ані комусь іншому! Доречним тут є ще одне місце з Біблії – з Другого
послання до Тимофія: ”І ти знаєш з дитинства Писання святе, що може зробити тебе
мудрим на спасіння вірою в Христа Ісуса. Усе Писання Богом натхнене, і корисне
до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина
була досконала, до всякого доброго діла готова”[11]. Тож не потрібно іншої мудрості для
спасіння, а достатньо лиш тієї, що дає Писання. Саме Писання і ніщо інше! ”Божа людина” – у Старому Заповіті так
часто говориться про пророків, або ж ми б назвали таким ім’ям пастирів,
служителів Євангелія. Так от, такій
людині для досконалості достатньо Святого Писання. Якщо вона має Слово Боже, то має все, що
їй потрібно мати для святого діла Божого – проповідування. Отже Писання дає
достатньо для нашого спасіння.
Ще одна річ – Писання наділене досконалою ясністю. А що таке ”ясність”? Бо ж нам ніби-то і не зовсім видно, що
Писання ясне. Якщо воно ясне для
всіх, то звідки береться так багато різноманітних переконань і вірувань? Чому часто люди не погоджуються щодо
того чи іншого місця в Біблії? Бо,
часто-густо, вони відривають ті чи інші місця від контексту і тлумачать на свій
лад. Якби вам сподобалось таке
тлумачення: Юда пішов і повісився, тож іди і зроби так само, адже так каже
Писання (?!).
Звісно, можна дивитися на одне певне місце Писання і
інше, але, загалом, Святе Писання має лише один, певний смисл, навіть якщо ми не
можемо його відшукати.
Що ж означає, що Писання є ясним? Це не говорить про те,
що в Писанні немає важких для розуміння місць, ні. Адже там таки є немало таких місць. Є місця, які розуміють одні і не
розуміють інші, тож останнім потрібно вчитися їх розуміти. Подібне я можу сказати і про себе. Чому це так? Тут було б добре навести ілюстрацію,
використану одного разу Св.Августином: ”Святе Писання подібне до моря, яке є
достатньо глибоким для того, щоб у ньому втопився слон, і, водночас, воно є
достатньо мілким, щоб у ньому могла бавитись дитина”. Тож кожна проста людина може знайти в Писанні цілком
зрозумілі для неї місця, але навіть найбільший вчений не може зрозуміти усього у
ньому. Звучить парадоксально, але
це так. Так і повинно бути задля
того, щоб кожен залишався бути скромним і покірним перед Писанням. Жоден з нас не може бути ”майстром”
Писання, але завжди, в усі часи Писання само залишається таким ”Майстром”. Воно завжди є Вчителем, а ми –
учнями. Впродовж усього свого життя
ми залишаємося скромними і покірними учнями Писання. Однак, усі християнські догми базуються на зрозумілих,
ясних місцях Святого Писання.
Наприклад, візьмемо такий текст: ” Споконвіку було Слово, а Слово в Бога
було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і
ніщо, що повстало, не повстало без Нього”.[12]
Тут все зрозуміле, чи не так? Ми
бачимо втілення Бога в Ісусі Христі.
І подібних місць є чимало.
Тож центральним кредом Нового Заповіту є ”Ісус – Господь”. Ця істина присутня скрізь в Писанні, –
наш Господь є Бого-Людиною, і Писання нам говорить, як це нам дається.
ЧАСТИНА ШОСТА Ми маємо достатньо чіткого і зрозумілого щодо Слова і
Таїнств, і тому християнство мало би бути єдиним. На жаль, це не так, а поділення
спричинюються нерідко через ненависть одне до одного – а не через Писання. Хтось каже, що говоритиме про те чи інше
саме так, а не інакше, аби тільки не погоджуватись з кимсь. Саме так і траплялось нерідко в історії.
Буває й інше – коли не зовсім вигідно базувати свою
точку зору на Писанні, як це трапилось з ”престолом Святого Петра”, коли
зазначається все, що допомагає утвердити цю догму. Але ми не можемо і не повинні
покладатися на речі, за якими приховується політика чи економіка. Пригадаймо картину суду: коли виступає обвинувачувач,
підсудний видається цілком винним, але коли на до слова стає захисник
обвинувачуваного, – картина міняється, і це так і є. За подібних обставин буває дуже важко
збагнути, хто каже правду, а хто – ні, хто винен, а хто – ні. Тож коли на арену виходять власні інтереси, то можливі
багато способів викривлення і перекручення Писання, особливо, коли дозволені при
цьому неправильні методи тлумачення його, як от: Господь запитує Своїх учнів чи
є у них зброя. Петро відповідає, що
є два мечі. Тоді Господь каже, що
цього достатньо.[13]
Що це означає? За часів середньовіччя це тлумачили таким чином: ”У Святого Петра
є два мечі – цивільний і духовний, – тож він керує обома владами і йому повинні
коритися усі –імператори і священство”.
Насправді ж, у Писанні йдеться зовсім про інше. Але саме таким методом можна багато чого
”доказати”. Тому надзвичайно важливим є утвердження правильного
методу розуміння Писання, який дозволяє уяснити, що саме Писання хоче нам
сказати в тому чи іншому місці.
Інший приклад: у будь-якому підручнику з математики
трапляються помилки, що вкралися під час друкування. Чи можемо ми стверджувати, що підручник
є, загалом, невірним? Звичайно, ні.
Справа в нас самих. Так само
і щодо Писання – справа не в ньому, а в нас. Головний камінь спотикання сьогодні – думка про те, що
сьогодні є безліч різноманітних віросповідань. Насправді це не так. Існує три, від сили чотири, основних
християнських віросповідання, три або чотири можливості, – не так вже й багато
варіантів для вибору. На Заході, в
більшості випадків людина є або католиком, або кальвіністом, або
лютеранином. На Сході до цього ряду
додається ще православ’я. І все.
Це, так би мовити, головні напрями.
Всі інші вийшли з них.
Пресвітеріани, баптисти – реформовані, що вийшли з кальвінізму. Навіть сюди можна віднести рух
п’ятидесятництва. Питання вирішується таким чином: або ми проти Реформації, або
за неї – одне з двох. Вирішити це
досить легко. Варто розглянути лише
головні питання, що стосуються спасіння.
Як ми спасаємось: тільки через Ісуса Христа, чи ще якось? І ще одне: про яку Реформацію тут йде
мова – ту, котра визнає Таїнства і тлумачить Біблію буквально, чи Реформацію,
яка не приймає біблійного вчення про Таїнства. Ось таким чином, через розгляд цих двох
питань, можуть бути вирішені всі головні проблеми. Тож повторимо ще раз, що Біблія є самодостатньою і
ясною. А джерела поділень у
християнстві знаходяться не в Біблії, не ґрунтуються на ”неясності” чи
”недостатності” Біблії, а вони перебувають всередині нас – всередині нашої
гріховної плоті, котра завжди є негідником. Коли ми говоримо про папство і
Антихриста, нам слід при цьому завжди пам’ятати, що у кожному з нас знаходиться
маленький антихрист. Плоть і дух –
протилежні одна одній речі.
Переклав і уклав пастир Тарас
Коковський
[1] Четвертий Вселенський собор. Відбувся 451 року у м.Халкедоні біля
Константинополя, – Т.К. [2] Розділ богослов’я, що розглядає сутність певної релігії.
[3] Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року. Вступ, – Т.К. [4] Вихід 33:20-23, – Т.К. [5] Гал.1:1 – прим.
упорядника. [6] 1Петр.1:11 –
прим.упорядника. [7] 16-й церковний
собор РКЦ відбувався у 1414-1418рр.в
Швейцарії -Т.К.
[8] Мається на увазі Іван-Павло ІІ – Т.К. [9] Фінляндія – прим.упорядника. [10] Ів.10:4,5 – прим.упорядника. [11] 2Тим.3:15-17 –
прим.упорядника. [12] Ів.1:1-3 –
прим.упорядника. [13] Лк.22:38 – прим.упорядника.
