Проминуло майже 6 років відтоді, як ми мали привілей познайомитися з дочкою Михайла Тимчука, котрий служив пастирем у громаді села Лазарівка і котрий разом зі своєю родиною врятувався, виїхавши у 1944 році спочатку до Німеччини, а потім до Америки. Родина Тимчуків двічі залишала рідну Україну, рятуючись від совітів. Першого разу це було 1939 року: коли пані Марті було лише 3 рочки, родина врятувалася, виїхавши до Польщі. Потім родина повернулася, коли совіти покинули Західну Україну у грудні 1941 року. І другого разу залишили Україну назовсім, виїхавши у 1944 році. Пані Марта розкрила нам свою маленьку таємницю, що насправді Марта це друге ім'я її повного імені, а повне її ім'я -Мирослава-Марта Тимчук. (Сталося це тому, що по приїзді в Америку американці не годні були вимовити «Мирослава» і тому вони обрали називати мале дівча Мартою). Ця людина належала до однієї з 10-ти пастирських родин, котрі лишилися живі, бо доля інших пастирів-євангеликів є трагічною. І Мирослава-Марта Тимчук є поки що єдиною дитиною реального пастиря-євангелика, котра, живучи за тисячі кілометрів від любої України, не забула свою Батьківщину, свою Церкву, свій народ, громаду любих серцю євангеликів у селі Лазарівка та Камінне і котра жваво цікавиться справами Української Лютеранської Церкви, яку вважає гідною правонаступницею Української Євангельської Церкви Ауґсбурзького віросповідання. Пані Мирослава-Марта була тим місточком, котрий допоміг відновити історію та спадщину Української Лютеранської Церкви, бо саме вона запропонувала унікальну книжечку 1933 року видання з назвою «Український Євангельський Служебник», з котрого і розпочалися богослужіння в Українській Лютеранській Церкві, як також саме через неї Українська Лютеранська Церква отримала нагоду прославляти Господа піснями, що лунали у громадах Лазарівки, Єзуполя, Ганусівки, Камінного, Станіславова, Маняви, Палагічах, Богородичах Старих у далеких тридцятих роках минулого століття, бо отримали від цієї чудової жінки ще й Український Євангельській Співаник. —Пані Марто, рада знову бачити Вас у доброму здоров'ї в Україні. Чи могли би трішки розповісти про Вашу мандрівку нашим читачам? — Я планувала трохи інше здійснити тут, в Україні. Але так сталося, що моя українська подруга зачала ре¬монтувати квартиру і не могла мене прийняти, тому всі мої плани були переплановані таким чином, що я, окрім Камінного, змогла відвідати ще й Станіславів, Лазарівку і Київ. Я могла побачити громади і церкву, у котрій служив мій тато. Я ніколи у житті не думала, що зможу побачити це, як і ніколи не думала, що зможу побачити людей, з котрими бавилася, бувши дитиною, як також не сподівалася побачити тої хати, де мешкала моя родина. Це було дивовижно і дуже зворушливо.
— Чи пам'ятаєте Ви щось особливе з розповідей Вашого тата про його служіння і громаду? — Перед тим як мій тато пішов у лютеранську семінарію, він закінчив гімназію. Прийшли кілька пастирів (не знаю, хто саме, чи Ярчук, чи Шебець), котрі шукали здібних віруючих чоловіків і юнаків, котрі були незадоволені станом речей у Католицькій Церкві і котрі прагнули змін, бо у той час була тотальна латинізація і комерціалізація Церкви - велика платня на вінчання, поховання, хрищення тощо, незнання і нерозуміння Біблії і Біблійних правд, бо Біблію читали латиною, а які прості люди знали латину?.. Стояли собі і слухали дивну іноземну мову. Україна того часу нагадувала Німеччину до часів Реформації. Був єпископ у Станіславові (тепер Івано-Франківськ), котрий раніше служив католицьким священиком і подібно Лютеру був обурений тим, що чинило католицьке духовенство. Не знаю, хто то був, але він об'єднав біля себе таких само незадоволених семінаристів з католицьких семінарій і просто побожних чоловіків. На Західній Україні не було православних приходів, усі належали до католиків. Мій тато теж був католиком. Ці чоловіки були впевнені, що Лютеранська Церква є більше побожною і відкритою для людей, бо Слово Боже було відкрите і зрозуміле кожному. Семінаристи навчалися 6 років, потім вони діставали парафії. Мій тато мав першу парафію у містечку Танів, а потім дістав парафію у селі Лазарівка. У кожній створеній євангелицькій громаді діяла Недільна школа, бо родини були багатодітними. Дітей виховували у любові і пошані до родини, Бога, Церкви і Батьківщини. Також навчали дорослих. Я була малою, то погано пам'ятаю цей час, але так згадував мій тато. Все було дуже добре і громади швидко зростали. Громада у селі Лазарівка отримала пожертву від пані Нільсон для збудування церкви. Також був один священик на прізвище Цеклер. Він мав завданням свого служіння залучити якомога більше євреїв у християнство, але євреї відкидали Христа, і хоча вони декларували свою віру в Отця, у переважній більшості це були атеїсти. Але селяни-українці жваво відгукнулися на заклик євангеликів, бо спочатку йшли з цікавості, а потім прихилялися, зворушені душпастирською опікою у повсякденному житті.
—Ви відвідали кілька громад Української Лютеранської Церкви. Чи, на Вашу думку, УЛЦ є гідною правонаступницею Української Євангелицької Церкви Ауґсбурзького віросповідання (далі УЄЦАВ. —Прим. автора), пастирем котрої був Ваш тато Михайло Тимчук? —Так, але ви є консервативніші. Також на ваших богослужіннях більше співають, а не промовляють.
— Чи Ви знаєте щось про подальшу долю пастирів і їхніх сітей, котрі служили УЄЦАВ? — Ми знали, що як ми не втічемо у 1944 році, то нас так само замордують, як Ярчука. Це було наприкінці липня, і все виглядало так, що німці програють війну. Я гралася з дітьми, а мама закликала мене до хати. Гільтайчук вже був спакований. Він мав одного сина. І ми поїхали у Станіславів. Там випустили багато людей з криміналу (тюрми. — Прим, автора). Ми сіли на останній поїзд і тим поїздом дісталися у Будапешт, потім у Відень, а потім у Ноєндетельсау. Суперінтендант Кох з Альцваху (містечка, що поблизу Ноєндетельсау), до котрого пастирі з України, в тому числі і мій тато, звернулися з проханням служити лютеранським громадам у Німеччині, чи місіям, що потребували пастирів, категорично відмовив, сказавши, що українські пастирі не можуть залишитися у Німеччині і служити у громадах, бо їхні знання не є рівними зі знаннями німецьких пастирів, хоча саме у семінарії Ноєндетельсау багато з прохачів і навчалися. Це була відмовка, бо ці люди просто не хоті¬ли опікуватися втікачами, котрих було дуже багато. Лише одному чоловіку, на прізвище Козоріз, було дозволено залишитися у Німеччині, бо був одружений з німкенею. Він навчався у семінарії і навряд чи її закінчив, бо скоро помер у Ноєндетельсау і там похований. Мої бать¬ки вирішили емігрувати. Ми мали намір спочатку емігрувати у Канаду, але я мала запалення ока. Потім обставини склалися на користь Америки. Пастир Гільтайчук також мав виїжджати до Америки (Гільтайчук був з нами у Ноєндетельсау і усі ми мешкали у будинку зна¬менитого Льое), але у нього дружина була хвора на туберкульоз. Американці давали дозвіл на поїздку в Америку лише за умови, що людина була цілковито здоровою. Тому вихід із ситуації він знайшов у тому, щоб стати православним батюшкою. Там були також люди зі Східної України і це стало для нього нагодою далі проповідувати Слово Боже. В Америку прибули ми (родина Михайла Тимчука), Дмитро Кузів (був неодружений), Григорій Кузів (мав 3-є дітей), Сікора (мав 2-е дітей), Ломей. Ніхто з прибулих не змогли дістати роботи пастирем, бо, по-перше, вони не знали мови, а по-друге, щоб на той час у Америці бути пастирем, потрібно було закінчувати студії (навчатися). Ніхто не міг собі цього дозволити, бо родини потребували грошей на їжу й одяг, тож усі вони мусили піти працювати, їхньою роботою стала робота на фабриці. Ломей, Кукурудз, Григорій Кузів — ці троє закінчили у Вайндот біля Детройті навчання і були хіміками з науковими ступенями. Я ніколи не зустрічала у своєму житті таких талановитих людей, яким був Кукурудз: він мав кілька патентів на винаходи, він був дуже беручкий до роботи і талановитий у всьому, за що брався. Про долю інших пастирів не знаю.
—Коли Ваша родина замешкалау Сполучених Штатах, то чи мали Ви якісь новини з України? — Ми не мали з України жодних новин. Ми не мали можливості листуватися і перший лист з України надійшов Дмитру Кузіву у 1950 році. В Україні залишилася моя тітка і я писала до її старшої доньки, і журилися тим, що зараз діється з громадами євангеликів, але жодної відповіді на наші запитання ми так і не отримали, певно, вони боялися. Не знаю чому, але вона не писала про це у жодному своєму листі.
—За яких обставин Ви дізналися про існування Української Лютеранської Церкви? — Коли одна жінка у Сполучених Штатах показала мені газету, то я була вражена написаним. Я дізналася, що в Україні відроджується Євангелицька Церква
Ауґсбурзького віросповідання. Я негайно написала священику Ярославу Шепелявцю і розповіла, що мій тато священик тої Церкви і він живий, готовий допомогти у відродженні. Я також була готова їхати допомагати, але цей чоловік відповів лише через 3 місяці і він мав інше бачення у відродженні Церкви. Він вважав, що потрібно починати роботу у великих містах. Я не погодилася з ним, бо завжди легше відроджувати на тому місці, де Церкву знають, де е її вірні, а не починати з нуля. Але це нічого не дало. Єдине, чим ми змогли реально допомогти, то це поділитися Співаником і Служебником, щоби новостворені громади мали Літургію і спів.
— Пані Марто, Ви є щира українка і патріотка. Як Ви сприйняли події, котрі у світі знають під назвою Помаранчева революція? — Я є українка і дуже-дуже тішилася тим. Ми усі за кордоном, вихідці з України, залишаємося українцями і вболіваємо за нашу Батьківщину. Ми усі бажаємо тільки добра для нашої неньки-України. Ми були щасливі, коли Україна виборола незалежність від Росії. Ми очікували, що Україна швидко розвиватиметься і багатітиме бувши самостійною, але того не сталося. І ось коли ми почули про вибори в Україні з екранів наших телевізорів, ми сильно були стурбовані тим, що відбувалося. Американці з захопленням спостерігали за Майданом щовечора протягом усього двобою влади з народом. Вони чули про країну, котру не знали перед тим. Вони чули про Україну, про Київ і про ті помаранчеві шалики. Вони молилися за народ, котрий боровся за своє право — право вибору. Перемога Ющенка і Майдану була святом для всієї Америки.
—Щоб Ви побажали читачам «Стягу» і українському народові? —Людям упродовж 60 років вбивали у голову, що вони потребують мати позволення (дозвіл. — Прим, автора) жити, позволення планувати, позволення робити навіть якусь абищицю. Цілий час вони чуються такими, що їм потрібно мати позволення. На Майдані ви вибороли право бути вільними. Щоб я хотіла щоби наші люди зрозуміли: вільність означає, що я маю тепер віль¬ність думати і діяти! І я не повинна чекати на когось, хто мав би мені казати, що я маю тепер робити. Що це розуміння того, що лише від мене залежить, що станеться. Якщо я маю якісь проблеми, я вільна вирішити їх — винайти нові методи, щоб тим чи іншим способом зробити так, щоби воно вийшло. Українці протягом десятиліть були навчені того, що вони нічого змінити не можуть, а я кажу: кожен із нас має обов'язок змінити своє життя так, щоб йому і усім ближнім було добре. Ми також маємо багато нагод і ми мусимо розпізнати, що ми маємо цю нагоду, і не баритися скористатися нею. Ось, наприклад, ви маєте якусь нагоду, а ви не знаєте, не розпізна¬ли, що це нагода і не скористалися нею і скорим часом вона піде, і ви втратите її. А кожна нагода може докорінно змінити ваше життя. Тож українському люду слід розпізнавати ці свої нагоди і брати їх. Що ще український народ мусить навчитися, то це у кожній ситуації бачити якусь нагоду. Ця нагода існує, а ви могли її проминути. Ось ви, наприклад, маєте нагоду поговорити зі мною, бо я тут є. Ви не потребуєте нічого робити — ні купувати квитка на літак, ні робити ще якісь витрати, — лише слухати. Ви мали нагоду поспілкуватися зі мною і ви скористалися нею. Так само багато українців мають безліч нагод! Ви мусите скористатися кожною нагодою, ви мусите вживати її на якесь добро! В кожній нагоді є те, що ви можете навчитися. Спілкуючись з людьми я бачу, що вони шукають масу відмовок, щоби не змінювати своє життя: хтось вже старий, хтось не має грошей, хтось не має потрібних знань. Але я кажу вам - відсутність грошей, то не найбільша проблема. Проблема є в тому, щоб змінити погляди. Якщо ви вибороли таку перемогу, ви просто змушені змінити погляди. Країна стала на шлях демократії. Але демократія — це не тільки усе добре, що йде на збудування родини і суспільства, але й усе свинство, котре є супутником демократії. І то є правда. У демократії ви навчені, наприклад, тому, що: купуй! Купуй! Купуй! Купуй! Є багато реклами і ви стаєте зацікавленими у новітніх здобутках електроніки, техніки, зацікавлені наймоднішим одягом і мештами (взуттям. — Прим, автора). Ви втрачаєте орієнтири, бо усі кажуть: ми маємо щось особливе для тебе, що зробить тебе красивішим, моднішим, багатшим і люди забувають за Бога, за Церкву, бо ні Бог, ні Церква не рекламують себе так, як навіть звичайнісінький новий мобільний телефон. Люди втрачають спілкування і рано, чи пізно у морі людей та інформації вони стають самотніми. Бог створив Церкву для того, щоби люди мали це спілкування. Щоби вони спілкувалися з Богом через Слово, спілкувалися поміж собою, і щоб коли б хтось мав якусь потребу - міг би її отримати у спільноті. Люди не завжди розуміють цю очевидну річ, що спілкування є дуже важливим у житті! Ви живете життям таким, як Бог хоче, щоб ви мали: щоб ви мали доброту і любов до ближніх, і щоб ви не журилися, скажімо тим, чи є у вас дах над головою. Люди думають, що все це вони заробляють маючи спадок, чи маючи добру роботу і забувають, що це все дано Богом - ви маєте всі ці речі, бо Він вам їх дав і ви повинні жити так, щоб Бог був задоволеним бачачи, як ви живете і як ви розпоряджаєтеся тими статками, що Він їх вам дав. Здобувши перемогу на Майдані, люди розуміють: ми вистояли! Ми вибороли! Ми змогли! Ми перемогли! Отже, ми можемо змінювати речі! Це є велика річ!
— Сердечно дякую за Ваші чудові побажання і зичу Вам усіляких гараздів і найрясніших Божих благословень. —У Сполучених Штатах мій татко зрозумів одну істину, котру сповідував до кінця свого життя: Бог допомагає тому, хто сам собі допомагає. Тож і ви, любі українці, допоможіть собі, з Божою допомогою.
Анжела Горпинчук Київ 2005р.
Категорія: Церква | Додав: taras2008 (17.04.2008)
| Автор: Taras Kokovsky
Переглядів: 2896
| Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі. [ Регистрация | Вход ]
