|
  
Ця загадкова життєва iсторія
скидається на роман Фенімора Купера. Герой Радянського Союзу, льотчик-винищувач
Іван Даценко вважався полеглим смертю хоробрих після того, як його літака збили
німці у 1944-му під Львовом. На батьківщині його іменем назвали школу, вулицю i
вже лаштувалися перейменувати сам xyтip, проте... Несподівано справа Героя зникла
з військових apxiвів, а перейменування заборонили. Серед односельців поповзли
чутки, що Іван Даценко не загинув, а живе у Канаді, де одружився з індіанкою i
став вождем племені ірокезів. Кореспондентка побувала на xyтopi Чернений Яр, де
народився Даценко, i зустрілася з людьми, які не втрачають надії знайти свого
родича-індіанця.
ДЕ ЛІТАВ "НІЧНИЙ ОРЕЛ"?
...Вузьким
провулком поміж утопленими у снігу хатами навпростець виходжу до ошатної
будівлі середньої школи, де навчався Іван Даценко. На вулицю висипає зграйка
дітлахів. Прожогом хапаю за рукав якогось урвиголову: "А хто такий ваш
Даценко?" Той здивовано: "Не знаєте? Він у нас о-го-го! Двічі герой.
І не тільки совєтський, але й канадський, — жартома відповідає хлопчина, — бо
став вождем індіанського племені..."
У
Чернечому Яру немає людини, яка б не розповіла вам неймовірної історії життя
земляка Івана Даценка. "Хатина їхня, бідненька мазанка під соломою, стояла
ось там, аж на краю села, — показує заметені снігами дахівки місцева мешканка
Ніна Селецька. — Мало що з тих часів залишилося, у війну німці все розбомбили,
і хата Даценків вже не та, що колись..."
Востаннє
Іван приїздив у Чернечий Яр у жовтні 1943-го. Серце щеміло з болю: спалені
хати, загиблі друзі. Молодший брат Василь, теж льотчик-винищувач, загинув
смертю героя. Не повернулися з війни дядько Борис та Макар. Іван поклявся
відімстити за горе рідних людей. Наступного дня кохана дівчина Марія проводжала
в дорогу й не гадаючи, що розлучаються вони навіки. Іван втішав кохану.
"Доб'ємо фріців, село відбудуємо. Наша молодість вічна", — встиг
сказати на прощання. І більше ніхто його в селі не бачив. Через півроку прийшла
похоронка: "18 квітня 1944 року під час виконання бойового завдання
гвардії капітан Іван Іванович Даценко загинув смертю хоробрих..."
Звання
Героя Радянського Союзу "нічний орел" здобув у 1943 році. На його
рахунку було 283 (!) бойові вильоти. Останній став фатальним: літак Даценка
підбили ворожі зенітки. Як стверджували очевидці, ніхто з членів екіпажу не
врятувався. Довгі роки місце загибелі Даценка було невідомим, аж поки львівські
слідопити встановили, що уламки літака і останки льотчиків упали в районі
Брюховичів під Львовом. На тому місці у полі й встановили скромний обеліск.
Після війни сестра Дарія Іванівна намагалася знайти брата через однополчан.
Хтось тишком натякнув, що шукати треба за кордоном, можливо, в Канаді. Але ці
чутки видалися неймовірними, і родина Даценків припинила пошуки. У Чернечому
Яру іменем героя назвали піонерську дружину, у школі відкрили музей і
меморіальну таблицю. Все б нічого, час гоїть рани. Якби майже через піввіку
донька Дарії Іванівни, племінниця Івана Даценка — Ольга Василівна Рубан
випадково не почула неймовірну історію, в якій упізнала... давно похованого
всіма дядька Івана.
ЛАСКАВО ПРОШУ ДО МОГО ВІГВАМА!
...Далекого
1967 року в Канаді проводилася Всесвітня виставка "Експо-67", на яку
приїхала делегація з СРСР. Був серед учасників і відомий танцівник Махмуд
Есамбаєв, якого після концерту повезли в резервацію американських індіанців,
щоб подивитися на їхні танці. Та про побачене Махмуд наважився розповісти
своєму другові лише через шість років після поїздки, коли гастролював у Кірові.
"Спершу
я не повірив, коли Махмуд сказав, що був у канадському племені ірокезів, вождь
яких — українець, — пригадав у телефонній розмові з кореспонденткою
"Експресу" Олександр Сьомій, колишній заступник директора Кіровської
філармонії. — Добре пам'ятаю ту розповідь: Есамбаєв прийшов у резервацію, де
близько двохсот років жили індіанці. Назустріч йому з великого вігвама
посередині селища вийшов кремезний, міцної тілобудови вождь, зодягнений у
національний стрій, прикрашений ведмежими іклами. На голові — соколине пір'я,
обличчя розмальоване. Від своїх побратимів вождь відрізнявся хіба кольором
шкіри, яка видавала в ньому слов'янина.
Махмуд
чемно привітався: "Здравствуйте!" — і не повірив, коли у відповідь
почув: "Здоровенькі були! Ласкаво прошу до мого вігвама!" Ще дужче
здивувався танцівник, коли після частування маїсовими коржами вождь наказав
дружині-індіанці: "Жінко, неси галушки!.." Підібгавши ноги,
російський танцівник і український вождь ірокезів сиділи на циновках, пили
горілку, балакали, а до вігвама забігали дітлахи, які щебетали українською.
Згодом вождь запропонував: "Давай заспіваєм!" — і стиха затягнув;
"Розпрягайте, хлопці, коней..."
Махмуд Есамбаєв переповідав, пригадує Олександр Сьомін, що індіанське плем'я
тоді налічувало близько двохсот чоловік. Вони рибалили, вирощували худобу,
орали землю. "На прощання, — веде
далі пан Сьомін, — вождь сумно мовив до Есамбаєва: "Ех, кинув би все та й
пішов би додому. На колінах би повз на рідну Вкраїну. Та не можна мені. Все
життя тут минуло..." Тоді вождь ірокезів і зізнався, що потрапив до Канади
як емігрант, одружився з дочкою вождя індіанського племені й сам став вождем.
Хоча родом він із Полтавщини, звуть його Іван Даценко. Це був той самий
льотчик-винищувач, якого вже давно поховали на батьківщині...
ЛЬОТЧИК ДВІЧІ ТІКАВ З ПОЛОНУ
Почуту
від Есамбаева історію Олександр Сьомін нікому не переповідав: остерігався, що
всюдисущі хлопці з КДБ поквитаються з колишнім героєм, як зі зрадником. Коли ж
часи настали вільніші, згадав про полтавського льотчика. Так і почула Ольга
Василівна дивовижну історію, про свого канадського дядька.
У
затишній полтавській квартирі Ольги Василівни Рубан на стіні дві фотокартки:
молодий Іван Даценко у формі льотчика і вождь ірокезів у національному вбранні.
Ці сімейні реліквії жінка береже мов зіницю ока. На столі — величезний стос
листів, документів,матеріалів, зібраних за час невтомних пошуків. Ольга
Василівна журливо гортає сторінки сімейного альбому: "Коли почула
розповідь Олександра Сьоміна, зрозуміла: треба знову шукати. Куди тільки не
писала: По крихтах збирала всяку інформацію, аби мама моя хоч на старість брата
рідного побачила..."
"Я
знайшла однополчан дядька, котрі лежали з ним у Львові в госпіталі, — пригадує
нелегкі пошуки свідків пані Рубан. — 3 їхніх розповідей зрозуміла, що Іван
зумів вистрибнути з парашутом із палаючого літака і приземлився на ворожій
території, де його зустріли німці. Поранений, потрапив у військовий госпіталь,
до нього приставили двох солдатів-охоронців. Але за кілька днів він підманув їх
і втік".
Іван
перейшов лінію вогню і з'явився у своїй частині. Проте однополчани, які вважали
його загиблим, раділи недовго: за сталінським наказом, усі, що побували в
німецькому полоні, вважалися зрадниками. Наступного дня Івана заарештували вже
свої. Героя позбавили всіх нагород, виключили з партії і заслали етапом до
Сибіру. "Але дорогою до Сибіру він знову втік з етапу, — каже Ольга
Василівна. — Оголосили розшук, а коли не змогли знайти, спішно повідомили
родичів, що Іван загинув... Усе це сталося за лічені дні. А що мав робити Іван?
Після втечі з двох полонів його всюди чекав розстріл. Правдами-неправдами
перейшов кордон і дістався аж до Канади..."
Родичі
зробили запит в архіві Збройних сил колишнього СРСР, де їм підтвердили, що
після війни з військової частини, де служив Даценко, органи НКВС вилучили
особову справу льотчика, а з "Книги пам'яті" загиблих Героїв
Радянського Союзу витерли його ім'я. Тоді й зрозуміли, хто і чому заборонив
односельцям перейменовувати хутір...
ВОЖДЬ І ЛЬОТЧИК - ОДНА ЛЮДИНА
Дуже
довго українські родичі індіанського вождя не могли зрозуміти: яким чином Іван
потрапив у резервацію? А потім з'ясували цікаві деталі. Річ у тім, що
американці в роки війни призивали в армію і негрів, і індіанців. У німецькому
полоні в госпіталі Іван познайомився з пораненим червоношкірим із племені
ірокезів. Відважний льотчик підмовляв ірокеза тікати разом з ним, але індіанець
відмовився, лише попросив Івана, якщо той коли-небудь опиниться на його
батьківщині, розповісти рідним про його долю. І залишив адресу...
"Діставшись
до Канади, Іван поспішив виконати обіцянку, прийшов у плем'я і, вже не знаємо,
як там все вийшло, — одружився з дочкою вождя племені, — й досі дивується з
таких перипетій пані Ольга. — Вивчив чужу мову, перейняв звичаї індіанців, став
здобутливим мисливцем, вдалим рибалкою і правою рукою старезного вождя. За
мужність і відвагу заслужив шану серед племені, а по смерті вождя зайняв його
місце..."
Щоби
з'ясувати все це, родичі Івана Даценка витратили чимало часу, зусиль та нервів.
Два роки тому вони надіслали запит у Канаду і небавом дочекалися
відповіді". "Неподалік озера Онтаріо в 70 — 80-х роках справді
проживало плем'я індіанців з вождем Іваном Даценком, у якого було чотири сини.
Детальніші відомості про особу, яка вас цікавить, наразі уточнюються". На
тому все. Коли ж до рук Ольги Василівни
випадково потрапило фото самого вождя з племені ірокезів, вона відразу впізнала
в ньому свого дядька Івана Даценка. Але для певності надіслала цю фотокартку і
фронтове фото Івана в Інститут судової медицини для ідентифікації. Висновок
фахівців підтвердив: на обох фотографіях — одна й та сама особа. Це розвіяло
останні сумніви…
Сестра і племінниця Івана Даценка
Оксана ПАХОЛКО
Львів - Полтава -Чернечий Яр - Львів
а і племінниця
|
